Вранці я вийшов на балкон і одразу помітив щось дивне в стіні, що рухалося. У ту мить мене охопив справжній жах, особливо коли я зрозумів, що це…
Я вийшов на балкон майже автоматично — відкрити вікно, вдихнути повітря, прокинутися. І раптом мій погляд ніби спіткнувся об стіну. Там було щось. Воно рухалося.
Повільно, дивно, ніби мало власне життя. Усе в мені стиснулося. Перша думка: тінь. Друга: змія. Серце впало в п’яти, долоні спітніли, дихання стало уривчастим. Я завмер і лише дивився, боячись навіть моргнути.
Але чим довше я дивився, тим ясніше ставало: це не схоже на змію. Рухи були іншими — не плавними, а ривчастими, безпорадними. Істота ніби тягнулася вперед, рухаючись усередині стіни, тоді як хвіст залишався зовні. «Напевно, щось велике з тонким хвостом», — подумав я.
Хвиля страху й огиди, змішана з жахом, накрила мене. Здавалося, я побачив щось заборонене, щось, не призначене для людських очей. Хотілося кричати й водночас просто піти й усе забути.
Коли я дізнався, що саме знаходиться в моїй стіні, я був приголомшений…
Тремтячи, я підійшов ближче. І тоді зрозумів, що воно застрягло в тріщині стіни. Ні вперед, ні назад. У ту мить прийшло усвідомлення — це був сцинк. Справжня ящірка. Жива.
І в ту ж мить страх раптово змінився співчуттям. Вона сіпалася, чіплялася лапами, але не могла звільнитися. Я бачив, наскільки вона була виснажена, як тремтів хвіст, і серце стискалося.
Я зібрався з духом і обережно допоміг їй вибратися. Серце шалено калатало, але я це зробив. Сцинк на мить завмер, а потім швидко зник, ніби його там ніколи й не було.
Пізніше я дізнався, що сцинки не небезпечні для людей. Вони не отруйні, не агресивні й кусаються лише тоді, коли дуже налякані або з ними грубо поводяться.
Зазвичай вони просто бояться і намагаються втекти. І дивним чином після всього цього жаху я заспокоївся. Я не просто перестав боятися — я відчував, що зробив правильно. 🤔☹️
